Тимофій, 8 клас, Тростянець

Війна. Моя історія

Війна… Навіть уявити не міг, що у ХХІ столітті стану свідком звірств, які чинять на нашій землі російські завойовники.

Так, від побаченого й пережитого я подорослішав буквально за декілька днів. Пам’ятаю: прокинувся о шостій годині ранку від того, що мої батьки в паніці збирали речі. І щось спонукало увімкнути новини. Те, що я почув з екрану телевізора: «Уводиться воєнний стан в Україні», «Російські війська йдуть на столицю», «Азовсталь» тримає оборону Маріуполя», – шокувало. Події розгорталися так, що це було схоже на початок чогось жахливого. До останнього не вірилося, що війна, не іграшкова, із друзями в комп’ютері, а справжня. Перше відчуття – страх. Але не той, коли впав із велосипеда, боляче забився і вдруге сідати за руль страшно. Переповнював страх за власне життя, переживання за рідних і близьких, друзів. Ось так, одним днем, обірвалися мрії, рухнули плани, мовби світ під ногами розколовся навпіл.

Але найжахливіше було попереду,бо наше місто, Тростянець Сумської області, з перших днів російського вторгнення опинилося в окупації. Ми почувалися відокремленими від усього світу: не було світла, зв’язку, не працювали магазини. Через три тижні страхів та щоденних бомбардувань від артилерійських снарядів батьки вирішили виїжджати з міста «зеленим» коридором. Та цей «зелений», насправді, виявився «червоним». Довелося пережити принизливі обшуки росіян на блокпостах, що стояли на виїзді з міста. На нас наводили дула автоматів, танків, відбирали мобільні телефони, і все це відбувалося під прицільним поглядом снайперів. Вісім годин у черзі з невідомістю… Тоді я востаннє побачив однокласницю, яка присіла від вибухів на землю, обнявши молодшого брата.

Непростою була дорога: їхали з однією думкою – вижити. І ось, нарешті, ми у безпеці. Кожного дня молилися за знайомих, друзів, які залишилися там, у пеклі. Дізнавшись про звільнення міста, не роздумуючи, вирішили повертатися назад. Від побаченого сльози наверталися на очі. Що з тобою зробили, ці нелюди! Рідна колиска, де до болю знайоме кожне деревце, будівлі – тепер потрощене. Перлина Слобожанщини, як за мирних часів називали місто численні туристи, було майже наполовину зруйноване. Мені так захотілося помститися цим варварам за скоєне!

Переосмислюючи у сучасному значенні слово «джура», для мене це значить - бути готовим до захисту Батьківщини. Тож у майбутньому я хочу стати професійним військовим. А ще додам до сказаного: ми обрали нову назву для нашого рою – «Хвиля». Для нас - символічний вибір. Адже молоде покоління змиває пережитки радянської влади, будує й утверджує нову Україну. Як свого часу наш земляк, письменник-модерніст Микола Хвильовий, боровся із «совєцькою» системою.

У тяжкий для країни час школярі нашого закладу не стоять осторонь: плетуть сітки, виготовляють смаколики, патріотичні сувеніри, обереги для захисників. Неодноразово організовували спортивні забіги, ярмарки, щоб виручені від продажу кошти передати захисникам на закупівлю дронів. Тобто, у кожної людини сьогодні свій фронт. А всі разом наближаємо найдорожче – Перемогу.

Я гордий ім’ям. Пишаюсь синьо-жовтим прапором. розкинулися золоті лани пшениці під неозорим синім небом. Із діда-прадіда доводилося українцям захищати рідну землю від нескінченних ворогів. Вірю, що прийде час, коли не буде чути звуків сирен і розривів ракет. І Україна відродиться із попелу, як той птах Фенікс. І буде ще кращою, багатшою, сильнішою. Цитуючи слова І.Багряного, з гордістю промовляю: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами…»