Мені 49 років. Війна мене застала в рідному селі Біляївці Херсонської області. 9 березня нас окупували. 13 квітня ми виїхали з окупації, бо були вже сильно великі обстріли. Пожили в Кривому Розі до 6 жовтня, а потім наше село звільнили, і ми повернулися. Втратили дві машини, з хати нашої все винесли. На сьогоднішній день ми в селі займаємося землею, по можливості самі розміновуємо, бо не встигають хлопці. Дуже багато заміновано.

Як обстрілювали село, страшно було. Заміновані поля. Ми возимо в ДСНС те, що самі знаходимо, і вони розміновують. Ми вже почали сіяти.

Люди повернулися. Після окупації було десь 80 чоловік, а зараз - вже двісті. Вода і світло вже є - ми теж відновлювати допомагали, чим могли. Насоси міняли, дрова привозили. Гуманітарну допомогу нам возять. 

Мріємо, щоб швидше закінчилася війна, а далі буде видно. Мрій багато. Хоч нам і завадили рашисти, але мрії ще є.