На момент російського вторгнення я була вдома. Вночі не могла спати, мучило якесь страшне передчуття, бо вже велися розмови про можливу війну. Під ранок почула гул літаків, але якийсь незрозумілий і тривожний.

Серце зайшлося... Вискочила надвір.... Над головою щось пролетіло з ревом...Не літак...  Страшна здогадка... Почалося!

І якесь відчуття нереальності того, що відбувається. В голові склалися строчки мого вірша, який я так і не можу дописати: 
"У моїм серці невідоме почуття, 
Яке? Я, навіть, назви ще не знаю.
У нім тривога, туга, каяття,
Страшенний біль і ненависть до краю!

Щодо труднощів, з якими прийшлось стикнутися під час війни,  то їх багато! Дякувати Богу, у мене ще є дах над головою.

Молюся за свою родину, за наших воїнів.

Я працюю вчителем уже багато років, найбільша трудність, шок,  відчай, смуток, біль - усе, що стосується моїх дітей. Шок у тому, що тепер я вчу їх, як вижити. Шок у тому, що я зустрічаю своїх колишніх учнів, які зараз воюють і не можу стримати сліз, бо для мене вони все ще діти. Шок у тому, що я вчила глухоніму дівчинку Катю з Дніпра, у дім якої вдарила ракета і забрала життя її чоловіка і сина.

Шок у тому, що загинув найкращий друг мого сина, молодий хлопчина, у першому ж бою... Його просто розірвало...Саме життя зараз - суцільні труднощі, шок і біль.

Живу окремо, сама, як і до війни. Дякувати Богу, поки є їжа, вода, житло. У мене є робота. Як і до війни, працюю вчителем.

В реаліях сьогодення - це важко. Але ця професія - це часточка мене, це 30 років з дітьми. Я не зміню її.

Найбільше зворушують моменти, коли люди проявляють людяність, як би дивно це не звучало. Людяність у порятунку тварин, людяність у допомозі іншим людям.