Ми були вимушені тікати від обстрілів, їхали туди, куди вела дорога. Без планів, грошей, місця, де нас чекають, тільки надія. Приїхавши на західну Україну, вирішили тут зупинитись. Добрі люди допомогли знайти житло і продукти харчування на перший час. Згодом чоловік вступив до лав ЗСУ, а я з двома дітьми продовжую чекати визволення рідного дому і повернення чоловіка живим і здоровим. Найважче було - це ранок 24.02.2022 року, як і для усіх Українців. Дорога, якою ми їхали, заспокоюючи дітей. Наш шлях почали обстрілювати, і ми були вимушені розвернутись і шукати безпечнішу дорогу.
Потім - це намагання вижити, знайти можливість орендувати житло, забезпечити родину їжою і врівноважити психологічний стан дітей.
Після мобілізації чоловіка я зіткнулась зі страхом, що не впораюсь. Сама, за 1200 км від дому, не маючи нічого і нікого поруч, тільки я і діти. Не мали можливості забезпечити дітей повноцінним раціоном, економили на м‘ясі, не купували молока та яєць. Тяжко було купити зимові речі.