Історію подано мовою оригіналу

Я живу одна. Маю сина, дочку. Вони також у Білопіллі живуть. Мені 91 рік, я вже дуже старенька. Народилася в голодовку, у 1933 році. Мені запам’яталась і минула війна, і голодовка 1947 року. А тепер знову війна – на старості літ. Я вже робити не можу сама - діти допомагають мені. 

Сказали 24 лютого, що розпочалася масштабна війна. Дуже тяжко це сприймалося. У нас тут – прикордоння. Обстріли й зараз часто бувають. Руйнувань у Білопіллі дуже багато. Але я їх не бачу, бо я нікуди не ходжу. 

У мене болять ноги, я ледве пересуваюся. Вже нікуди не поїду. Хочуть – нехай мене виселяють чи тут і вбивають. 

Аптеки працюють у нас. Магазин один працює, продукти там є. Гуманітарку дають. Від Фонду Ріната Ахметова була гуманітарка. Їжею я забезпечена. У нас і вода, і світло є. Вимикають інколи, але жити можна, аби ж не боліло нічого… 

Син і дочка працюють. Син - в МНС, а донька - лікарка. Дуже чекаємо, коли мир настане. Я кажу, що, напевно, його не дочекаюсь. Але так хочеться дочекатися миру! Надіємося, що наші ЗСУ нас оборонять.