Я з селища Нижнього. З 2014 року лінія фронту – за чотири кілометри від нього. Уся сім’я там жила, а потім я став виїздити в пошуках роботи. А коли почалася вже велика війна, то всім прийшлося перебиратися в Дніпропетровську область. Тікали без нічого. У чому були, у тому й поїхали. Батьків забирав пізніше, бо вони відразу не захотіли виїжджати. 

Знайшов будинки, які тут здавали люди, і поперевозив рідних сюди. Труднощі – те, що ми лишилися без нічого. Нічого ж із собою не забереш. Довелося все починати з нуля, намагатися знайти роботу. Чужі люди, інша місцевість… Хоча нам допомагали з житлом, знайшли роботу всім родичам. Тепер живемо потихеньку…

Найбільше шокувало те, що летять ракети по містах. Це не війна на лінії фронту, а просто винищення всього живого. 

Коли я їздив батьків забирати, то Бахмут ще був більш-менш цілим містом, а от Лисичанськ, Сєвєродонецьк були напівзруйновані. Мого села також половина знесена. Руїни – це те, що в пам’яті залишиться, хоча я не надто вразлива людина.

Вона скінчиться, коли в наших сусідів розуму побільшає. Я навіть не знаю, як ту країну назвати. Якщо в них зміниться влада, режим - тільки це може допомогти. З ними про щось домовлятися навіть не варто часу. Треба битися до перемоги.

Мені багато не потрібно для щастя: спокій, мир, щоб була можливість працювати і сім’я здорова.