«Рухалися містом повз зруйновані будинки і тіла загиблих, що лежали просто неба»

Мені 25 років. Я жив з батьками і сестрою в Маріуполі. Сестра закінчувала 11 клас, а ми працювали. 

24 лютого я був із сестрою у квартирі. Коли прокинувся, побачив велику кількість повідомлень. Зрозумів, що почалася війна. Розбудив сестру. Ми зібрали документи, а потім я працював. Я менеджер у великій компанії. Мав 15 підлеглих. Частина співробітників жила в Маріуполі, а частина – у Кривому Розі. Мені потрібно було заспокоїти їх і організувати їхню роботу. 

Другого березня зник зв’язок. Ми перебували в інформаційному вакуумі. Коли мені вдавалося спіймати зв’язок і додзвонитися до когось, хто був за межами Маріуполя, то в першу чергу питав, чи стоїть Київ і Запоріжжя.

Ми по вісім годин стояли в черзі по воду. Про їжу й медикаменти не думали. Дещо мали, щоб протриматися деякий час. Для нас обстріли були страшнішими за відсутність їжі і води. 

14 березня ми побачили людей, які збиралися від’їжджати. Поспілкувалися з ними й дізналися, що можна добратися до Мелекіного. Хотіли також поїхати, але почався обстріл. Виїхали наступного дня. Коли рухалися містом, бачили зруйновані будинки і тіла загиблих, що лежали просто неба. 

Ми не думали, що поїдемо надовго, тому не забрали домашніх тварин, а зараз нема кому їх вивезти. Сподіваємося, що все ж таки вдасться забрати їх. 

Я з сестрою живу в Києві, а батьки виїхали у Вінницю. Сподіваюся, що війна закінчиться цього року і ми повернемося додому. А ще хочеться відвідати український Крим. Ми обов’язково переможемо.