Пашенюк Анатолій, 3 курс, Зозівський професійний аграрний ліцей Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бойчук Людмила Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого 2022 року. Досвітня пора. Від родичів з Києва прийшло повідомлення, що російські загарбники вдерлися на територію нашої держави з метою знищення її. Пізніше, коли ми прийшли до школи, то директор на лінійці оголосив нам про початок війни. Всі учні та учителі плакали, обіймалися, бо ніхто не знав, чи зможе побачитися знову.

Згодом нам було повідомлено, що хто має можливість, щоб евакуювався, бо наша східна територія України є в планах повномасштабного вторгнення. А війна у нашій місцевості була розпочата у 2014 році, але то було далі від нас.

Коли знайомі зателефонували, щоб подивитися телевізійну службу новин, де із сховищ журналісти повідомляють про повномасштабну війну, стало ще страшніше. Моя сім’я вирішила покинути рідне місто, шукати транспорт, щоб виїхати, скрізь величезні черги, пального на АЗС не вистачало, машини долали дуже коротку відстань за добу.

Багато людей шукали більш безпечного місця, так і ми вирішили їхати до центральних регіонів України, у невідомість.

Наше місто було окуповано. Постійно чули постріли гармат – це страшне відчуття, коли я по спалаху від вистрілів відраховував секунди до звуку, щоб зрозуміти приблизну відстань пострілу. Таке життя на території  з бойовими діями.

Тремтіння вікон замість будильника, штукатурка в супі замість приправ. Для когось – це страшний ранок, а для інших – Божий дар, радість, що проснувся.

До цього складно і так страшно звикати. Боляче розуміти, що я не можу фізично допомагати тим, хто не мав змоги покинути рідну домівку, хіба тільки словом чи фінансово. Я ще учень, але розумію, що потрібно вчитись, ставати сильним, намагатися не падати духом. Саме такі думки переслідують мене.

Спочатку після переїзду було важко звикнути до тихої місцевості, деякий час ставало лячно, коли гучно та несподівано зачинялися двері.

Але вже звикаю до цього, життя починає налагоджуватися.

Я ніколи не забуду той час, коли жив вдома і було страшно виходити із підземного сховища, бо в будь-який час може прилетіти снаряд. Іноді треба було тижнями сидіти у сховищі, харчуватися консервами, економити воду, щоб вистачило на довше. Я нікому не побажаю такого життя, як у мене.

Знаю, що є люди, які зараз переживають такі моменти, як я. Розумію: не забуду ніколи рідного дому, маю багато спогадів про нашу батьківщину.

Куди б не поїхав, весь час супроводжує думка: скрізь добре, а вдома краще. Як би мені хотілося туди повернулися, але розуміння того, що будинку та міста вже немає – мені як ніж в серці.

Жодна людина не зможе його дістати.

Із вище сказаного роблю висновок: жити далі, допомагати нашим захисникам, чим можемо, щиро дякувати їм за їхню жертовну працю. Ось таким я пройшов шлях за тисячу днів війни. Слава Україні! Героям слава!