Я живу з сім’єю в селі Юр’ївка Баштанського району Миколаївської області. Маю трьох дітей. Старшому синові 18 років. Він аутист. 

Напередодні війни ми святкували день народження мого чоловіка. У нас в гостях був кум. Зранку 24 лютого він сказав, що росія обстріляла Чорнобаївку. Кум відразу поїхав до своєї родини в Херсон. Ми не виїжджали з двох причин: через відсутність коштів і через те, що старший син не витримує поїздки. 

У нас не було коштів навіть на хліб. Я пекла коржики з кисляка й крупи, з якої зазвичай варила кашу собакам. Воду привозили з кар’єра. Як дозріли огірки й помідори, стало трішки легше: було чим нагодувати дітей. 

На Великдень росіяни обстріляли церкву у Василівці – загинули невинні люди. І зараз чутно вибухи.

Не було світла. Ми позичали у сусідів генератор, щоб випрати речі. Старший син боявся темряви. Він потребував ліків, а їх не було. Я просила медикаменти в окупантів, що ненадовго зупинялися в нашому селі. Один із них прийшов додому, щоб переконатися в тому, що я маю хвору дитину. Налякав меншого сина, бо той не захотів називати своє ім’я. А йому лише шість років. Він просто соромився. Той військовий привіз ліки через два дні й сказав, що прострелить мені ногу, якщо пропаде хоч одна пігулка. Як виявилося, препарат був від епілепсії. Звісно, він не допоміг моєму синові. 

У день звільнення діти прибігли додому й сказали, що в село зайшли наші військові. Ми дуже раділи. Дівчата фотографувалися з ними. 

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб діти могли ходити до школи.