Наша сім'я, на жаль, вже вдруге стикнулась з війною. Ще в 2014 році пережила обстріли, перебування у підвалах та дуже сильне переживання за батька, який кожного дня їздив на роботу через блокпости. Місто було окуповане, на блокпостах ці виродки з автоматами могли стріляти в людей, які їм не подобались. Батько мусив їздити на роботу у сусіднє місто Слов'янськ.

Ми з дітьми пережили влучання ракети у наш дім. Ми дуже сильно налякались. Змушені були виїхати з міста, але у дітей і досі психологічні проблеми. У 2022 році всі спогади повернулись назад, а разом з ними - перебування у підвалі, гучні звуки обстрілів, сирени, страх за себе, рідних та майбутнє. Тому я вирішила з дітьми після чергового потужного ракетного обстрілу, покинути місто. За цей час ми вимушені були переїжджати вже тричі у різні області.

Дитина навчалась дистанційно та через це немає друзів. У рідному Краматорську навчався в музичній школі, ходив на гурток настільного тенісу, гуляв з друзями та мріяв і планував відпочинок у таборі Святогірська. Але вже друге літо дитина сидить вдома. Немає грошей на купівлю путівки або відпочинок. У тому році у дитини двічі були діагностували переломи кінцівок, гіпсування, потім жорсткий ортез на декілька місяців. Він дуже часто хворів та сумував за рідною домівкою, своєю кімнатою. Ми майже рік жили в невеличкий квартирі (7 людей).

Костя дуже сильно сумує за своїм життям, друзями, гуртками та школою. Каже, що вже друге літо в нього просто нема того насиченого життя, виїзду на природу з друзями. Немає і вже не буде літніх таборів у Святогірську.

Нас дуже налякала загибель людей, розтрощені хати. Страх за життя та майбутнє. Нестача їжі та медикаментів. У дітей психологічна травма, через  влучання ракети у наш дім та ракетних обстрілів.