Мені 52 роки. Я жила в селищі Нікольське Маріупольського району Донецької області. Працювала у Центрі професійного розвитку міста Маріуполя. 24 лютого, о пів на восьму приїхала на роботу. До 15 години не могла потрапити додому, бо дороги були перекриті. Водієві довелося їхати об’їзними шляхами, через Старий Крим. Чоловік повертався так само. Він працював водієм міського автобуса в Маріуполі. 26 лютого прийшло розпорядження поставити автобуси в гараж.  

Найбільшою радістю для нас було те, що брату чоловіка вдалося вирватися зі своєю сім’єю до Маріуполя. Вони були там до двадцятого березня. Увесь цей час ми не мали зв’язку з ними. 

У Маріуполі загинули чоловік і єдиний син моєї колеги. Їхні тіла тиждень пролежали біля під’їзду. Потім приїхала якась машина і забрала їх. Колега навіть не знає, де вони поховані. Їй з однорічною внучкою вдалося виїхати до Литви. 

Ми з чоловіком мали намір відразу виїхати, але свекруха не погоджувалася. У неї онкологія. Ми пів року вмовляли її виїхати. Кошти закінчувалися, а потім ще й російські військові прийшли до нас додому і змушували мене співпрацювати з ними. Наступного дня ми виїхали, залишивши свекруху в Нікольському. Я не знаю, у якому стані вона зараз, бо з нею немає зв’язку. Сподіваюся, що вона дочекається нас. 

Ми вибиралися через росію, бо через Василівку вже не пропускали. Зараз я живу в Києві, а чоловік служить в ЗСУ. Я надіюся, що до кінця цього року ми повернемося додому і на роботу.