Мені сорок років. Я мешкала у селі Новозлатопіль Мелітопольського району Запорізької області з чоловіком і двома дітьми. Росіяни окупували наше село в перший день війни. Вони зігнали нас до підвалу і не випускали звідти. Потім наші військові домовилися про «зелений коридор», і 27 лютого окупанти випустили жінок і дітей. Наші чоловіки вишикували колону із дванадцяти автомобілів, які вціліли в селі, і вивезли нас польовими дорогами на українську територію. У колоні було 12 машин. У нашій автівці їхало 12 людей. 

У Новозлатополі не було ні води, ні світла. Ми ночували, сидячи у підвалі. Три дні не їли і не милися. Росіяни дозволили місцевим під дулом автомата сходити додому по продукти і приготувати на вогнищі біля підвалу їжу для дітей. Ми годували дітей, а самі сиділи голодні. 

Окупанти грабували будинки. Спочатку забирали їжу, а потім – усе інше. Розстрілювали з танків будинки людей, які їм не сподобались. Кидали гранати у погреби до бабусь. Наші люди ховали загиблих у садках. Дуже багато людей постраждало.

Мене шокує звірське ставлення окупантів до наших людей. У нашому селі залишилися люди, які не змогли вчасно виїхати. Серед них – брат мого чоловіка. Зараз російські військові прикриваються ними, як живим щитом. У селі вже всі будинки розбиті. Перш ніж розбити їх, окупанти вивезли все майно. Нам нікуди повертатися. Ми виїхали лише з документами. 

До війни я працювала у товаристві "Ранкова зірка". Зараз безробітна. Дуже важко знайти роботу. Хочу прокинутися і дізнатися, що війна скінчилася. Хочу, щоб діти ходили до школи, а я – на роботу. Хочу, щоб окупанти повернули те, що ми наживали власною працею. Хочу жити спокійно.