Маленька Олександра пережила всі жахливі події, які відбувались у Маріуполі. Дівчинка була змушена з мамою покинути рідну домівку, щоб врятувати життя

Коли почалась війна, я була вдома у Маріуполі. Я з сім’єю жила біля заводу Ілліча. Коли його бомбили літаками, мені було дуже страшно, адже вони часто стріляли по житлових будинках.Наразі роботи не маю, основний дохід - це щомісячні виплати держави.

Одного ранку ми з мамою прокинулись від того, що у нас летіло скло з вікон, і будинок дрижав.

Коли ми прийшли до тями й вийшли на подвір'я, то побачили що у сусідки горить будинок.

Обстріли продовжувались декілька тижнів, майже щодня до когось із сусідів прилітали снаряди. Від цього були думки, що наступного разу й до нас прилетить.

У нас вже не було питної води, тому ми дуже раділи, коли йшов дощ. З цієї води ми готували їжу і робили чай. У нас не було можливості митися, тому що воду треба було берегти, а ще, тому що в будинку не було цілих вікон, а на вулиці було ще холодно.   

Мені дуже пощастило, що мої рідні залишилися живими. Але, на жаль, зараз ми живемо усі окремо.

Мені з мамою довелось виїхати з Маріуполя, після того, як у наш дім ввірвались російські військові. Вони забрали вітчима, довго розмовляли з мамою та забрали у нас усі телефони, ноутбук та комп’ютер. Вони дуже мене злякали.

Потім мама сказала, що нам треба як найшвидше виїхати. Брату довелось залишитися у Маріуполі з бабусею, тому що там проводили фільтрацію людей. Я дуже сумою за братом, але поки що ми не можемо повернутися додому.

Я була щаслива, коли ми з мамою в перше за довгий час побачили український прапор та наших солдат. Ми почали плакати.

Я навчалась і зараз вчусь у Маріупольській школі, тільки тепер онлайн.

Ми з мамою знайшли чохол з шолома українського солдата, на ньому було багато написів - ця річ нагадує мені про війну. На жаль, ми не змогли його вивезти, але надійно заховали. Коли ми повернемося додому, то віддамо його у музей.