Я маю двох дітей. Проживала з ними в місті Василівка Запорізької області. За два дні до початку війни дитина перенесла операцію. Ми були в окупації. Щодня бачили солдатів зі зброєю. Підвал нашого будинку не пристосований до того, щоб ховатися в ньому від обстрілів, тому ми майже весь час знаходилися у ванній кімнаті. Це єдине місце, де не було вікон.
У перші дні окупації зникли світло й вода. Російські військові поводилися агресивно. Обстрілювали та грабували будинки. Я боялася випускати дітей з квартири.
У перші дні війни зникли світло й вода. Через тиждень представники місцевої влади стали розвозити по домівках акумулятори, щоб можна було зарядити телефони. Хліб привозили з Мелітополя. Ми по три години стояли в черзі, щоб купити його. Спочатку було тяжко з продуктами. Згодом люди з сіл привозили м’ясо, молоко, сир.
Ми виїхали з третьої спроби. Тільки-но сіли в автобус – почався обстріл. І у Кам’янському наш автобус обстріляли.
Потім нам допомогли наші військові й поліцейські. Далі ми йшли пішки. Було важко підійматися нагору з речами. Коли дійшли, наші солдати пригостили дітей солодощами. У Запоріжжі нас зустрів мій брат і забрав до себе.
Я продовжую працювати в тому ж навчальному закладі, що й до війни. Тепер він зареєстрований у Запоріжжі. Діти ходять до школи. Мріємо, щоб війна закінчилася до кінця року.