Війна принесла мені й моїм близьким багато горя. Я втратила свій дім, свій Маріуполь, розлучилась із мамою та сестрою, постійно відчуваю страх за себе і своїх рідних. Мій чоловік зараз у полоні після оборони Азовсталі, і більш за все я чекаю на його повернення.
Мій семирічний син дуже наляканий жахливими воєнними подіями. Коли ми з ним перебували в селі, з ворожого літака неочікувано скинули бомбу. Потім на вулицях з’явились російські військові. Вони заходили до кожного будинку зі зброєю, лякали людей і морально знущались…
Наш евакуаційний шлях до Запоріжжя був надзвичайно важким. Ворожі блокпости – буквально на кожному кроці, і знов – знущання над бідними людьми… Ми дуже лякались, коли російські солдати заради розваги стріляли з автоматів у повітря, чули й постріли з чогось важкого.
Зараз ми з сином перебуваємо у Білій Церкві. Він нарешті відчуває себе у безпеці, бо знає, що тут є тільки наші військові. Я завжди поруч і намагаюся зробити все, щоб моя дитина якомога менше згадувала ті жахіття, які ми встигли побачити.
.png "«Я досі не вірю, що живу у часи війни»")
.png "«Я сидів у підвалі, коли тривали бої»")
.png "Імена")
