Мені 71 рік. Ми з чоловіком живемо в місті Берислав Херсонської області. Діти з онуками виїхали. Наша квартира постраждала. Ми живемо в будинку знайомих. Окупанти намагалися вигнати нас, бо ми в ньому не прописані. Житло людей, які виїхали, вони пограбували. Російські військові могли прийти, вибити двері й забрати людину невідомо куди. Багатьох катували.

Взимку було дуже важко. Топили дровами. Їх не вистачало. Готували їжу на вогнищі у дворі. Ходили по воду.

Про початок війни ми дізналися по телебаченню. Через кілька годин росіяни вже ввійшли в місто. Боїв не було. Обстріли почалися після деокупації. Тепер я весь час сиджу в підвалі. Хоча психологічно стало значно легше. Ми не боїмося, що нас можуть вигнати з будинку. Але залишився страх смерті. Через обстріли люди гинуть сім’ями й поодинці. У місті багато зруйнованих будинків. 

У нас не працюють ні банки, ні банкомати. Потрібно просити когось, щоб зняли кошти в іншому місті й привезли. А раніше, аби отримати готівку, потрібно було заплатити 20 відсотків. 

Страшно було зустрічати на вулиці окупантів з автоматами. Спочатку я дуже боялася, обминала їх або поверталася назад. Пізніше звикла. Вони йшли собі – і я йшла на базар, бо треба було щось їсти. 

Під час окупації продукти і ліки подорожчали разів у десять. Зараз у нас дуже багато гуманітарної допомоги. Привозять різні організації, в тому числі закордонні. У деяких магазинах запрацювати термінали. Ми не голодуємо. 

Найприємніше, що я запам’ятала за час окупації – це цвітіння підсніжників. Якось я вийшла на вулицю й побачила в сусідському дворі галявину з первоцвітами. Було так радісно, що природа оживає! Я зробила фото й надіслала його дітям.

Щодня чекаю звістки про нашу перемогу.