Я сама із Лиману, пенсіонерка. Жила з сином, у нас було господарство, син працював. 

Коли до нас прийшла несподівана війна, це було велике горе. Прийшли наші хлопці з селища Нове і сказали, що нас захистять. Я ж і не виїхала одразу, бо сказали, що буде все добре. А потім росіяни стріляли. Я  ховалася в погребі. 

Розбили два дома, потім впала ракета біля нашого будинку і спалила вщент хату бабусі знайомій. У мене хоч коробка стоїть, а вікон немає, нічого немає.

Я виїхала до дочки. Приїхав зять і забрав мене до себе, а там також гримить – через п’ять днів почалося таке саме, і ми поїхали далі. Приїхали в Кривий Ріг. Там я від знайомих почула, що російські війська відступали і бомбили наші будинки із танків. Просто розстрілювали, кидали гранати. У нас тепер будинків немає. Мій син на війну пішов і загинув. От така моя історія. 

Донька зі мною не виїхала, і її вивезли в росію. Туди окупанти вивезли десь чоловік тридцять перед тим, як почали хлопці наші села звільняти.  

Дуже хотілося б, щоб війна скінчилась в цьому році, але важко нашим хлопцям.