Трибун Анастасія, 9 клас, Кловський ліцей № 77

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дончук Тетяна Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року став найбільшим потрясінням у моєму житті. Лише одне слово — «війна» — розділило життя на «до» та «після». Розгубленість, безпорадність, невпевненість, виснаження, стрес — усе це призвело до рішучих змін та дій захисту й допомоги.

Тільки з розповідей бабусі та вивчення історії за книжками й кінофільмами ми знали, що таке війна, але як відчути це на власному досвіді, важко передати словами.

Хоча після 1000 днів війни я можу поділитися своїми переживаннями та діями, через які пройшла. Скажу одне: у віці 12 років, коли ти вже не дитина, але ще не доросла, це дуже змішане відчуття розгубленості та здобуття нових навичок.

Мої ж навички полягали у швидкому дорослішанні, допомозі батькам і близьким, відповідальності та вивченні правил безпеки.

24 лютого 2022 року на Україну напала росія, яка своїми діями та зброєю знищувала міста та села. Початок відбувся в Київській області, де російські загарбники, убиваючи мирних жителів і руйнуючи будівлі, несли загрозу для всіх подальших сіл та міст. Їхні війська й техніка пробиралися до центру столиці — Києва.

Українські війська стали на захист - і завдяки цьому ми з родиною та багато наших друзів і близьких мали змогу виїхати зі столиці у безпечніше місце, на той час — у Житомирську область, де тато разом з іншими мешканцями став на захист.

Країна-агресор одночасно нападала з інших боків України на такі міста, як Маріуполь, Донбас, Херсон, Харків та інші. Російські війська швидко окуповували міста та села. Мешканці цих міст і сіл, рятуючись, виїжджали за кордон або у безпечніші області, де не відбувалися сильні бойові дії. Однією з таких областей була Житомирська. Там мої батьки приймали переселенців і надавали їм необхідну допомогу.

Разом з батьками я допомагала волонтерам та переселенцям. Деякі проживали і в нас.

Щодня звуки сирен, вибухів, руйнувань — усе це змінювало мою підсвідомість. Підтримка батьків вселяла в мене силу та впевненість. Нашої допомоги потребував і дядько, який у Донецьку та Слов’янську разом зі своєю бригадою продовжує боронити та відстоювати незалежність і територіальну цілісність України. Війна згуртувала українців, об’єднала країни.

Завдяки нашим захисникам ми маємо змогу навчатися, дорослі — працювати, бо кожен має свою місію допомоги, і кожен іде до перемоги та незалежності.

Наразі я та мої однокласники навчаємося в нашому улюбленому ліцеї, а вчителі, як герої, у такий нелегкий час продовжують передавати нам знання, незважаючи на всі труднощі. Кожен день цієї війни наближає нас до Перемоги, до спокійних ночей та безтурботних ранків, до зустрічей з друзями, які змушені були виїхати за кордон, рятуючись від війни, до мирного життя та спокою і свободи.

Але вже з іншими цінностями, іншими поглядами та іншими розуміннями і цілями. Війна змінила все і всіх, зробивши Україну та нас, українців, сильнішими.

1000 днів війни — це велика прірва, по той бік якої відбулися зміни, що не дозволять нам повернутися до старих, нав’язливих думок та дій. Народжується зовсім нова, сильна, незалежна Україна з незалежними українцями, войовничою молоддю, героями та новітніми технологіями.

Українці стали сильнішими, розумнішими, рішучішими. Ми об’єдналися в одне єдине серце, яке не дає Україні зупинитись, бо кожен бореться за це.

Ми переможемо! Україна вже перемогла! Я пишаюсь, що я українка. Я з гордістю буду розповідати своїм дітям і онукам про вчинки незламних людей України, про ЗСУ, про силу духу та свободи. Ця війна ніким і ніколи не має бути забута! Війна навчила нас багатьох речей, щоб, ставши дорослими, ми не повторили помилок.

Слава Україні! Героям слава!