Денисов Єгор, 11 клас, Бахмутська загальноосвітня школа № 18 I-III ступенів імені Дмитра Чернявського

Вчитель, що надихнув на написання — Мироненко Ірина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Уже третій рік війни… Загинуло стільки дорослих, дітей, а Росія продовжує і продовжує наступати… Це дуже жахливо! Я, як нормальна людина, хочу, щоб усе це швидше закінчилось! Але вже не віриться, що колись війна скінчиться!

До початку війни я жив у місті Бахмут. Там народився та почав свій освітній шлях. Коли мені виповнилося сім років, я пішов у нове для себе місце — школу, а якщо точніше, у Бахмутську ЗОШ I-III ступенів №18 імені Дмитра Чернявського. Пам’ятаю перший учнівський день. Батьки дуже турбувалися, хотіли, щоб я виглядав якнайкраще. Я хвилювався, бо розумів, що з цього дня моє життя кардинально зміниться. Моєю першою вчителькою була Наталя Петрівна, вона була чудовою людиною, хоча спочатку здалася дуже суворою. Як на мою думку, наш клас був одним із найактивніших. Потім я пішов в 5 клас, у нас з’явилася нова класна керівниця, Лілія Олександрівна. Вона з нами й зараз, не покинула наш клас, і в цьому нам пощастило й мотивувало залишатися зі своєю школою до випускного. За час навчання в школі багато було різних історій. Пам’ятаю вчительку з української мови, Людмилу Петрівну. Вона була теж дуже суровою, і любила говорити “Нікуди не годиться…” Нам, учням, було дуже смішно, коли фраза стосувалася інших, а адресату було не до жартів.

Таким моє життя було до 24 лютого 2022 року. Поки я не усвідомлював всієї трагедії, то був навіть приємно здивований, що не треба йти до школи. Але коли дізнався в чому справа, тоді вже приємність зникла. Нас перевели на дистанційне навчання. Певний час було досить спокійно в місті, але далі розпочалися сирени, що наводили страх. Під час першої сирени мої батьки дуже перелякалися, й ми спустилися до підвалу. Але чим більше вони лунали, тим менше ми переймалися.

Так було декілька місяців, але російські війська наближалися до Бахмута, обстріли ставали дедалі сильнішими. Тоді ми прийняли рішення - виїжджати. 

Не хотілося залишати свою квартиру, але було зрозуміло, що небезпечно, й я погодився з сімейним рішенням. Ми виїхали вчотирьох: дідусь, бабуся, тато та я. 

Мати залишилася в Бахмуті. Через деякий час вона виїхала до Донецька. Не дуже зрозумів, чому вона не захотіла з нами, але вже як є.

У мене була кішка Аліса. Так вона поїхала з моєю матір'ю.

А ми поїхали на Дніпропетровщину. Спершу жили в двоповерховому будинку в передмісті Кам’янського, але за дім доводилося дорого платити, та й далеко від міста. Мені не дуже сподобалось там. У цьому будинку ми прожили близько року. Бабуся вирішила знайти дешевше житло. Ми довго шукали. Я годинами сидів в інтернеті. Аж раптом сусіди запропонували орендувати квартиру. Через місяць ми переїхали до самого міста Кам’янське. Квартира, звісно, не нова, але головне, що в мене є своя особлива кімната.

Я навчаюся в одинадцятому класі у своїй рідній школі, зі своїми однокласниками, обрав шлях дистанційного навчання. Я не хочу змінювати свій колектив. Декому може здаватися, що дистанційне навчання — це не якісна освіта, але я не згоден.

У першу чергу все залежить від людини. Якщо вона хоче вчитися, то ніщо не завадить, а якщо не хоче, то й офлайн не допоможе.

Я ж серйозно ставлюся до навчання, бо дуже хочу вступити до вищого навчального закладу незважаючи на війну. Бачу своє майбутнє я в Україні, тому хочу бути корисним своїй країні.