Ми з сім’єю жили в Херсонській області, а працювали в місті Херсоні. Коли почули, як вибухав Чорнобаївський аеропорт, зрозуміли, що то був бойовий вибух.

Шокувало, що росіяни зайшли дуже швидко і заполонили Херсонську область за лічені дні. І те, що вони поводяться так, наче вони там назавжди. Страшно, що вони катували людей. Люди страждали від повного безвладдя і повної безкарності окупантів.

У нас була маленька дитина, тому вирішили виїхати, коли зрозуміли, що територія Херсонської області повна російських солдатів. 

Перешкода була, коли ми самостійно намагалися виїхати. Ми повернулися одразу, тому що російські солдати, які стояли попереду, почали стріляти по колесах мирної колони. А наступного разу ми вже виїжджали з волонтерами. В автобусі були лише жінки і діти. Тоді вже нас пропустили без проблем, і ми виїхали в Кривий Ріг.

Коли ми виїхали за межі України, з житлом були труднощі, з роботою дуже важко. Ніхто не хоче брати українців, а якщо й беруть, то за мізерну заробітну плату, на яку неможливо навіть житло орендувати.

Мені здається, ніхто не може відповісти, коли закінчиться війна. Ми дуже віримо, що вона закінчиться перемогою України. Через те, що пережив український народ, ми просто не маємо права програти цю війну.