Я вихователька, до війни працювала на своїй улюбленій роботі, з дітками, в дитсадочку біля свого дому в Мелітополі. Ще проводила індивідуальні заняття - готувала дітей до школи. Все було супер: дім, робота, прогулянки в улюбленому парку.
Коли нас окупували росіяни, вони дуже тиснули на нас. Магазини розікрали, неможливо було дивитися на цих «військових».
Я почувала себе морально «зґвалтованою». Дуже було важко. Ми були вимушені зібрати свої речі, покинути своє помешкання, улюблений дім, роботу і переїхати до Запоріжжя.
В чужому місті насилу знайшли помешкання: більш-менш затишну квартиру, бо ми звідки до власного життя. Ми отримували гуманітарну допомогу, зокрема і у Фонді Ріната Ахметова. Дуже дякуємо, що допомагають людям, але, чесно кажучи, ніяка допомога не замінить того, що було вдома.
Всі наші плани рухнули, життя проходить в якомусь очікуванні. Хочеться повернутись додому, до своєї рідні. Хочеться, щоб ця клята війна ніколи не була в жодній вільній країні.
Сто відсотків ми повернемось додому, нехай він буде цілий. Влаштуємось на роботу, буду приймати нових діток, навчати їх. Я прищеплювала діткам патріотизм, і тепер розумію, що це було недарма. Будемо працювати, жити, насолоджуватись життям. Наша рідня, наші друзі, які там залишились, теж чекають Україну.
