Ганна Михайлівна навіть не думала, що до її села прийдуть окупанти. На щастя, вони там були недовго, хоча територія поки що так і лишається окупованою.

Я з Бердянського району - село Миколаївка. Мені 68 років. За рік до війни помер мій чоловік. Ми з ним 42 роки прожили. Мені тяжко без нього: плакала багато, з часом таки легше стало. Але якби він був зі мною, я була б щаслива.

Здається, 25 лютого ми чули, як почали бомбити аеродром у Бердянську. Там вже й аеродрому того не було років 20. Але вони бомбили, а ми не знали куди тікати. Я вже яму приготувала: думала, туди буду падати. Сини подзвонили мені одразу. Та ми думали, що трохи постріляють і все – буде, як у 2014 році.

28 лютого о шостій вечора повз наш будинок йшла колона російської техніки. Багато чого тоді було – все й не розповісти. Мене шокувало, що вони йшли як саранча - з усіх сторін. Гуділо все навколо. У мене від нервів ноги відмовили. Мене сусідка тягнула, бо я йти не могла. Коли вони йшли, гуділо все так, що я думала вже кінець нам. Їх більше сотні було. По всім вулицям йшли із собаками, із снайперами - оточили нас.

Спочатку росіяни ставили танки між будинками нашими – ховались так. А ще питали, чи немає тут правого сектора, партизанів, зброю шукали.

Нас фермер місцевий намагався захистити – пояснював їм, що тут одні пенсіонери, нікого немає більше. Просив, щоб не зачіпали нас.

Оці колони, літаки, обстріли – це щось страшне було. В мене корова з глузду з’їжджала. Я тут з нею намучилась! І в мене стрес, і в неї стрес. Через мій город, де я часник саджала, 15 танків пройшли.

Вони заходили в будинки. До жінки однієї зайшли, кинули її з дитиною у погріб, а самі купались в хаті кілька годин. Добре, що не зайшли у мій будинок. Вони в мене воду брали. А в мене два сини, один в АТО служив. В нашому будинку його одяг був, і фотографії, і документи. Росіяни поїхали - то я схопила все, склала і закопала. Я не знала, куди бігти і що робити.

Серед моїх сусідів вже 80% колаборантів. Я боялась, що мене здадуть.

Я маю три будинки в селі. Один окупанти мені розбили – двері поламали. Вони жили там. Поки їх колону наші не розбили 30 березня. 12 чоловік їхніх тут загинуло. Їх на нашому кладовищі поховали, а когось вивезли. Страшне, що було, але в нашому селі вони нікого не вбили. Пробігли швидко – та й усе. Казали, що це зачистка тилу була.

Недовго вони тут були, але ми страху натерпілись. Вони нас на кладовище не пускали. А ми потай ходили – як не ходити? Тепер їх тут немає, але не знати де безпечно – раптом вони замінували щось десь?

Сто днів я в окупації пробула. Зв’язку не було, грошей не було, виїхати не знати як. Молодший син казав, що треба тікати, і гроші переслав. А я тут на шахраїв нарвалась. Довга історія… Але попри все, таки виїхала. Найважче було те, що зв’язку не було. Їхала я спочатку зі знайомими, потім з волонтерами. Я хотіла в кінці червня їхати, але довелося виїжджати раніше, щоб встигнути, поки у Василівці були росіяни, а не чеченці. Дорога була важкою і довгою. З нами в автобусі їхали діти з Маріуполя – вони постраждали під час обстрілу і мали страшні опіки. Було 12 дітей, вони дуже плакали від болю. Тож водій мчав так швидко, що з Бердянська до Запоріжжя ми доїхали за шість годин. Враховуючи ситуацію, це було неможливо. Мої сини дивувались, що я так швидко доїхала.

Зараз діти мене грішми підтримують, я в Запоріжжі на квартирі живу. Сини вже будинок мені купили, а я додому хочу. Я все там залишила. Взяли лише дещо з собою – одну сумочку. Та добре, що вирвалася. Все буде добре. Я день і ніч молюсь за всю Україну, за Запоріжжя, за хлопців наших, за всіх і все. Мене бабуся з п’яти років привчила молитись, то я й молюсь. Син каже: мамо, твої молитви тобі допомогли і нам помагають.

Я не тільки за себе, я за Україну переживаю дуже. Але я думаю, що ми повернемо свої землі і все буде добре. Звичайно, не дуже легко буде спочатку, але тоді потрошки будемо підніматись на ноги. Зараз так вийшло, що вся наша родина в Запоріжжі. Тут ми, мабуть, і будемо вже.