Виїхати зі Снігурівки Інна Вікторівна з чоловіком не могла – окупанти їх не випускали, стежили за ними

Я з міста Снігурівка Миколаївської області.

24 лютого мені подзвонила донька дуже рано. Вона з Чорнобаївки. Сказала, що почалася війна. Я не повірила, а вона мені: «Мамо, у нас вікна вилітають, а ми сидимо в підвалі». Ніхто не очікував такого. Відразу страшно стало.

Ми були в окупації дев’ять місяців. Це дуже тяжко і морально, і  фізично. Ми страждали. Я не виїжджала. У мене четверо котів і сім собак. Як я їх покину? І хто мене візьме в машину з тваринами? А потім нас просто не випускали через чоловіка. Він був при військкоматі, коли це все почалося, і в нього на той час був автомат. Автомат ми закопали, а чоловіка росіяни забирали тричі: били, струмом катували, мішок на голову одягали.

У підвалі, де чоловіка тримали, було холодно. Правда, пропонували їжу, але мій чоловік відмовлявся.

Коли вдруге його забрали, я вже хотіла збирати людей, але його швидко відпустили. Спершу тримали тиждень, вдруге відпустили на третю добу.

А втретє взагалі забрали і потім привезли. Незрозуміло, для чого вони все це робили.

Спочатку він хотів виїхати, але це було небезпечно, та й побоявся мене залишити. А потім нам взагалі сказали, що ми невиїзні. За нами наглядали, стежили. Періодично росіяни до нас приходили в гості. Перед тим, як забрати чоловіка, робили обшук і пограбували нас. Ми зібрали рюкзак із грошима та документами. Коли прийшли зненацька до нас, то мене тримали в коридорі. Чоловік був уже на першому поверсі, а ми живемо на третьому. Росіяни знайшли той рюкзак.

Чоловік до війни працював за кордоном. У нас було 5500 доларів, і вони все забрали.

У нас не було ні світла, ні води, ні газу. Треба було якось вижити, і ми їздили на джерело по водичку. Чоловіка там на посту вдруге забрали. Періодично нас тероризували. Погрожували. Нам люди допомагали і донька. У нас в Кривому Розі родичів дуже багато, ми її туди відправили з онуком. Йому тоді навіть двох років не було.

Росіяни намагалися бути ввічливими, але з кожною ротацією ставало дедалі гірше. Казали, що нас не чіпатимуть, а потім почали бити людей. Згодом взагалі почався хаос: окупанти стріляли по ногах людям, катували їх, мучили, вбивали, знущалися. Могли просто забрати людину. Мішок на голову – і в підвал.

Зараз знову Снігурівку бомблять. І сьогодні стріляли. А на Великдень був обстріл ракетами, у нас пошкодило школу. Наша п’ятиповерхівка стоїть біля тієї гімназії, слава Богу, що в нас не вилетіли вікна. Я постійно звертаюся до Бога. Прошу, щоб наші військові не гинули. Мені так шкода їх! Як же їм важко! Люди гинуть. Прошу за всіх: за дітей і за солдатів. Без Божої помочі не буде діла. Треба вірити.