Ми з міста Маріуполь. Моя родина: я, чоловік і двоє дітей. 24 лютого діти мали піти до школи. Натомість ми прокинулися від вибуху. Після цього, звичайно, ніхто нікуди не пішов. Того дня ми спустились в підвал, де прожили до квітня. 

26 чи 27 лютого рашисти заїхали в наші двори. До Азовсталі від нас - рукою подати. Там усе поряд. Окупанти їздили поряд з нами. Обстрілювали. Вони стирали з лиця землі наше улюблене місто Маріуполь. Ми бачили, як усе горить. Декілька разів намагалися доїхати до родичів, але зв'язку не було. Пережити такий жах – це страшно. 

Ми виїхали у квітні. Сиділи, поки не закінчились запаси. Інколи ходили по сусідах, шукали якусь їжу. Але орки ходили з автоматами, забороняли пересуватися містом. 

На початку квітня нам вдалося залишити місто. Ми знайшли людей, які вивозили на свій страх і ризик. Їхали полями. Бачили перевернуті машини у кюветах. Так ми доїхали до Бердянська, де залишалися рівно на місяць. За цей час ми тричі намагались виїхати, але кожного разу у Василівці стояли по три дні, ночували на трасі. Окупанти відкривали вогонь по автобусам, через це ми поверталися назад. Це був жах.

Чекаючи своєї черги, люди помирали, фізично не витримували. У багатьох закінчувалась їжа. Окупанти знущалися над людьми: роздавали хліб і знімали на відео їхню вдячність.

Зараз ми в Одесі, а до цього були у Луцьку у знайомих.

Маріуполь стерли з лиця землі. Таке гарне місто було! Життя там вирувало, робота була. А тепер залишились тільки фотографії. А під окупацією хіба можна жити? Орки - нелюди, хіба це люди? Не знаю, хто їх народжував.

Діти складно пережили воєнні дії. До самого кінця мозок не сприймав весь цей жах.

Було багато загиблих. Мертві люди родинами лежали, ніхто їх не збирав. А які танки велетенські їздили вулицями, це просто жах! Зараз плачемо, коли згадуємо. Ця рана, напевне, залишиться на все життя.

Усім нашим родичам вдалося виїхати. Хтось - за кордоном, хтось – на заході України. Чекаємо на повернення до Маріуполя. Як би там не було, всі хочуть повернутися додому.

Віримо, що війна скоро закінчиться. Хочеться, щоб діти раділи і жили спокійно. Ми все одно сподіваємось на краще.