Я пенсіонерка, проживала із сином. У нас було господарство, син працював. А коли до нас прийшла несподівано ця війна, то це було велике горе. До нас прийшли наші хлопці з селища і сказали, що нас захистять. Я й не виїхала одразу, бо сказали, що все буде добре. А потім росіяни стріляли, і я ховалася в погребі. Розбили два будинки. 

Ввечері впала ракета біля нашого дому і спалила бабусі по сусідству вщент хату. У мене хоча б коробка стоїть, але - ні вікон, нічого… 

Приїхав зять і забрав мене в Лиман. Ми приїхали туди, а там також гримить. Я там побула кілька днів, і в них почалося те саме. Тоді ми поїхали далі, в Кривий Ріг. Потім я почула, що російські війська відступали і розстрілювали наші будинки з танків та кидали в них гранати. 

У нас тепер житла немає. Син мій пішов на війну і загинув. Дуже важко мені говорити про це все. Донька зі мною не виїхала, і її вивезли в Росію. Як почали хлопці наші села звільняти, то росіяни забрали чоловік тридцять із собою, коли тікали. 

Дуже хотілося б, щоб у цьому році війна скінчилася, але ж важко хлопцям.