Мені 59 років. Я у Запоріжжі з 1991 року живу. Працювала медсестрою. А як почалася війна, ми через дев’ять місяців переїхали до Одещини. 

В перший день мені зателефонувала сестра, потім донька: по Запоріжжю почало прилітати, по аеропорту. 

Я не повірила, поїхала на роботу, і там нам сказали, що відбулось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Було дуже страшно.

Коли почали бомбити Запоріжжя, розбивати багатоповерхівки, там гинули діти, люди. І це все - на наших очах. Спочатку було раз на місяць, а з серпня почалося вдень і вночі – тоді ми вирішили виїхати. Відразу поїхали в Дніпро, а звідти потягом - в Одесу. Люди дуже з розумінням відносились до нас. Донька з онуками виїхали в Польщу, а зараз вони в Німеччині. Два роки я їх не бачила. Чекаємо, що перемога буде за нами.