Росіяни нещадно обстрілювали Малу Токмачку. Олександра Михайлівна довго терпіла побутові труднощі й виїхала тільки тоді, коли снаряд влучив у подвір’я

Ми з Малої Токмачки Запорізької області.

На початку війни я знаходилася вдома. У нас 2 квітня почали бомбити село, і з тих пір кожен день бомбили.

Не було світла, не було газу, дров. Нічого не працювало, не було як зарядити телефон, не було як зв’язатися. Нам завжди допомагали наші військові: привозили нам ліки, надавали гуманітарну допомогу, дітям - солодощі. Звісно, це все приємно вражало. А щоб зарядити телефон, потрібно було ходити по селу - шукати, в кого генератор. 

У нас в селі двох знайомих чоловіків вбили. Це шокувало, і ще шокує кожен вибух, коли поряд рвуться снаряди.

Ми хотіли залишитися. Тому що думали що все швидко закінчиться. Думали, що ось-ось закінчиться. А воно все гірше і гірше, школу розбомбили. Магазини, домівки, будинок культури - багато чого розбомбили. 

Ми трималися до 20 квітня, поки не попало до нас у подвір’я. І тоді ми зібралися й поїхали. Як виїжджали, то через дім були будинки побиті. Це добре, що люди виїхали, а так би дуже багато жертв було. Нас військові наші вивезли в Оріхів до школи. Нас там накормили, дали нам одяг, ми записалися на евакуаційний автобус. 

Зранку ми сіли в автобус і швидко доїхали до Запоріжжя. Там мене зустріла донька, яка з сім’єю раніше виїхала. А наступного дня ми оформилися і почали шукати квартиру. В Запоріжжі у нас проблем немає. Живемо у квартирі, отримуємо гуманітарну допомогу.

Хочеться, щоб якнайшвидше війна закінчилася. Страшно дуже.

Я не можу наперед загадувати. Дуже хочеться додому: нехай навіть там немає вікон, дверей. Думаю, що відновити нам допоможуть. Так що думаємо: як відіб’ють наше село, будемо повертатися додому, якось відбудовуватися. Хотілося б миру.