Ми з родиною жили у Великій Білозерці – це під Енергодаром. Мені 53 роки, маю інвалідність – ходжу на протезі.

Я виїхав 23 лютого на ремонт протезу до Запоріжжя. Так і не повернувся, залишався тут. 

У дочки народилася недоношена дитина, у травні нас буде рік. Оце ми боремось, ростимо дитину. Це було найбільше переживання й трудність, і дочка це все важко пережила. Пару місяців операцій, по лікарням прийшлося поїздити. І ще одна була велика трудність - вивезти маму з окупації.

Я одразу хотів за нею поїхати, записався на пропуск в кінці літа, а там люди мерли в очередях на спеці. І мати мені у приказному тоні забороняла їхати, бо там танки їздили і стріляли. І куди тут поїдеш?

Вже восени я заплатив перевізнику, і її привезли прямо до Запоріжжя, з кучою пересадок. Дуже важко було з Росії до України перебратись - потрібно було два кілометри йти пішки вночі, там і стріляють над головою, а вона старенька, ледве ходить. Ну, зібрала всю свою мужність і прийшла. Дуже важко було вивести її зі стресу: вона всього лякалася. Ми якось тут трішки спокійніше живемо.

Мені до сих пір не вкладається в голову, за що на нас напали, оця вся абсурдність ситуації. Росіяни приходили до мами з обшуками. Вони ж всі впевнені, що роблять благе діло. Ще прильоти дуже лякають: цілі під'їзди у нас порозрушало в різних будинках.

Мрію про Перемогу і мирне небо. За нами правда - ми обов'язково переможемо. Головне, щоб хватило сили духу і віри в це. Зараз важко хлопцям на фронті, і нам усім непросто, але справимося. Як то кажуть, не на тих напали.