Віру Василівну з чоловіком окупанти не чіпали – мабуть, через поважний вік. І паспорти російські їм не пропонували, і на референдум не гнали. Але загальний стан в окупації був такий важкий, що вони відчули повну зневіру
Я зі Снігурівки Миколаївської області. Працювала вчителем, у 2021 році вийшла на пенсію. До нас 17 березня зайшли орки. Дуже багато мешканців виїхали, а ми з чоловіком не схотіли – переважно через вік і хвороби, які нас спіткали.
Син із сім'єю виїхав, а до нас прийшла жити дочка з двома дітьми, бо в нас було сховище. Майже щодня нас бомбили. Піднімався літак десь у степу і стріляв. Але до нас це не діставало. До нас долетіла велика ракета і впала за будинком біля городу.
Біля нас жили росіяни, облаштували блокпост. А сюди приїжджала машина велика. Росіянам було добре видно село через річку, і вони по ньому били. Я питала: «Навіщо ви стріляєте? Там же мирні люди». Сказали, що туди заходять ЗСУ. Але це якась маячня. Вони просто били по мирних жителях, а потім машина від'їжджала. Коли до нас приїхала сім'я, діти дуже боялися, бігли в погріб, бо звук був дуже гучний. Чоловік мій виходив, казав росіянам: «Що ви робите? Тут діти». На що вони відповідали: «Зайди в дом».
Двічі були обшуки. Вони обшукували не всіх людей, а за списками. Казали: «Вас сдают ваши». Їм сказали, що мій чоловік – мисливець і що в нас знайдуть гарну зброю.
Росіяни подивилися, що є дозвіл на зброю, і забрали тільки патрони. Ті, що жили поряд із нами, не чіпали нас. Коли ми з донькою виходили в магазин, навіть першими віталися. А коли побачили, що я не хочу їм відповідати російською, то навчилися казати «Добрий вечір». І тоді я вже їм відповідала.
Спочатку нам не було виїзду нікуди. Херсон був окупований. У магазинах закінчилися товари. Було тяжко. Привезли нам росіяни гуманітарку. Взяли, тому що була безвихідь. А потім люди знайшли нову дорогу до Херсона. Туди степами можна було проїхати. Звичайно, там стояли блокпости російські, але людей пропускали. Тоді життя налагодилося.
Потім нам сказали, що Росія приєднала нас до Херсонської області й що треба йти на «референдум». Нас ніхто не змушував, і ми на той «референдум» не ходили, але його все одно провели.
Паспортів нам ніхто не пропонував російських. Ми чули, що в Херсоні їх пропонують. Нам говорили, що ми назавжди стали Росією, але ми в це не вірили.
Було дуже важко, поки не налагодили сполучення з Херсоном. Потім ті, хто тримав магазини, їздили туди по товар. Пенсію ми не отримували. У Снігурівці давали по десять тисяч російськими. Люди туди їхали, реєструвалися й там же міняли гроші. Виходило шість тисяч гривень. Але ми там не були з чоловіком, грошей не брали. У нас не було такої безвиході.
Щодо ліків люди зверталися до фельдшерів – ті їм щось давали. Ми не зверталися, у нас трохи було. А потім їздили в Херсон і купували там ліки. Вони були дорожчими за наші. Я не можу сказати, що люди в селі дуже страждали. Голодовки не було.
Тим людям, що виїхали, не було до чого повертатися. Якщо б я виїхала, то повернулася б на старість до пустки. Усе б розграбували й розтрощили.
Ми з дочкою й дітками лазили в підвал, а зять із чоловіком ховалися в сараї. Ми боялися, що, як буде пряме влучання, то нас ніхто не відриє. Стріляли і вдень, і вночі жахливо. Переважно вночі. І наші стріляли, дронами видивлялися, і російські танки гупали.
Зараз наша школа не функціонує. Там жили росіяни. Вони будівлю дуже занехаяли. Тепер її відмили, підлатали, труби зробили, дах відремонтували. Уже двічі приїжджали якісь комісії, сказали, що виділять кошти, щоб діти могли піти 1 вересня на навчання. До листопада навчання не було, поки наші не зайшли й не налагодили тут зв'язок.
Дуже важко перенести розлуку з дітьми, коли ти не знаєш, що з ними. Ще тяжко, коли ти на своїй землі, але всього боїшся. Страшно вийти на вулицю. Дуже важко переносити обстріли. Не знаєш, коли вони почнуться. Ідеш у магазин – і можуть почати стріляти. А вночі лежиш і думаєш, куди снаряд прилетить. Починають бомбити – і не розумієш, чи йти у погріб, чи залишатися в хаті. Психологічно дуже важко.
Коли зайшли українці й діти повернулися – я сказала, що якщо знову прийдуть росіяни, мабуть, я вже не витримаю й поїду, щоб цього не бачити. А тепер трошки відійшла і вже думаю, що не поїдемо нікуди. Ми боялися за дітей малих. Я переживала, що вони не виїхали, а донька не хотіла нас покидати.
У мене депресивний стан визначила наша медсестра. Я плачу часто.
Наче трошки почала забувати, але на Великдень бомбили сусіднє село – Василівку, влучили в церкву. Там були люди. Загинули двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, 18 і 17 років. І саме в цей час поїхав мій онук паски святити.
Ніхто не чекав цих прильотів. Кажуть, що їх навели. Звісно, це не наше село, але ж воно поряд. І знову ці тривоги. Якісь звуки гучні – і ми вже боїмося. Онуку страшно виходити на вулицю. Медсестра каже, що мені потрібно в лікарню, але я не хочу.
Я взагалі не вірила, що до нас колись прийдуть українці. Як вони зайшли в дім уперше – готова була їм руки й ноги цілувати…
Я не знаю, коли це все скінчиться, і люди знову нормально заживуть. Є віра в те, що скоро настане мир. Для мене зараз усе потухло – через жертв, через людське горе. Але треба вірити. Відбудуємося. Допоможуть нам, дасть Бог. Але яке вже для нас майбутнє? Хоч би не стріляли й росіян не було.