У мене є чоловік і двоє дітей. Ми жили в селищі Прудянка Харківської області, що неподалік від українсько-російського кордону. Коли почалася війна, чоловік був у селищі Козача Лопань. Воно потрапило в окупацію. Він зміг виїхати звідти лише одинадцятого вересня.

Я разом зі своїми дітьми, батьком та сім’ями сусідів півтора місяці жила в підвалі. У перший день війни на кордоні все палало, лунали вибухи. Наступного дня зникло світло. Ми готували на газовій плиті. За допомогою неї й обігрівали підвал. Ми з сусідами позносили продукти, які в кого були. Зрідка волонтерам вдавалося передати ліки й дитячі суміші. 

Мені було важко з однорічною й трирічною дитинками. Вони хворіли. А батько – астматик. Йому складно давалося життя в підвалі. 

Росіяни постійно обстрілювали наше селище. Ми виїхали о восьмій ранку, коли обстріли були не надто потужними. За порадою знайомих я виїхала в село Черкаської області. Місцеві жителі надали безкоштовно будинок, щоправда, він у плачевному стані. Поки я жила без чоловіка, було дуже складно. Діти хворіли. Коштів не вистачало. Зараз ми вже разом з чоловіком. 

Наш будинок у Прудянці в аварійному стані. Снаряд влучив прямо у стіну. Його буде дуже складно відбудувати.