Мені 27 років. Я жила з чоловіком у Харкові. 24 лютого ми прокинулися о шостій ранку від дзвінків друзів і відразу почули перші вибухи. Зібралися й поїхали до моєї бабусі в місто Дергачі, що неподалік від Харкова. Над нами пролітали ракети. 

Ми жили у бабусі місяць. Росіяни обстрілювали сусідні селища. Снаряди долітали і до нас. Ми ховалися в коридорі. Бабусин будинок залишився без вікон.

Дякувати Богові, на початку квітня у нас з’явилася можливість виїхати. Ми вже майже рік мешкаємо в Полтаві. Тут непогано, але ніщо не замінить рідну домівку. Однак тримаємося. Отримали гуманітарну допомогу.

Бабусі переїзд дався непросто. Їй було тяжко залишати будинок, у якому вона прожила все життя. Ми ще місяць приводили її до тями.

Мене шокувала жорстокість жителів сусідньої держави. Те, що вони накоїли в Бучі та інших містах і селах, не вкладається в голові. Шкода українців, які втратили рідних і своє житло.

За час війни я зрозуміла, що найцінніше – це життя і здоров’я, моє і моїх рідних.

Мрію, щоб війна швидше закінчилася нашою перемогою. Хочеться повернутися додому і жити повноцінним життям. Хочу мати дітей.