Я з Луганської області. Село наше якраз на кордоні з Росією було. Здорово нас тут терзали. Мій син військовий, тож, мабуть, хтось здав. До нас окупанти приїжджали - то ми попалили форму. Невідомо, що вони там шукали, обшукали все, за сина розпитували. 

Вони шарили постійно по хатах, по сінниках, по сараях - ну кругом. Казали: «Може, ви сина там десь заховали». БТР приїхав, пушку наставив, і шманають весь двір. Питали, чи син нічого не привозив.

Наїздили постійно, ну прийшлось тікати. Син сказав виїжджати, бо може бути хуже. 

Діти прийомні в мене. Двох хлопців випустили випустили, а нас із чоловіком і дівчинкою не випустили. Чоловік мій хворий на діабет. Прийшлося нам тікати через Латвію-Литву-Польщу. Ми приїхали в Перещепине, бо син тут недалеко служив, він нас тут зустрів.

Хоч би пошвидше війна закінчилась, ми вже чекаємо цього. Хочеться миру. Одна мрія: з'їздити додому. Хочеться, щоб син бистріше повернувся, бо зараз на фронті. Миру хочеться, і щоб діти поверталися живі додому.