Мені 42 роки. Я мешкаю у Снігурівці Миколаївської області. Маю чоловіка, доньку й сина. У кінці квітня ми виїхали до чоловікових родичів у Черкаську область. Головною причиною від’їзду стало те, що окупанти заглядалися на дівчат. Моїй доньці 16 років. Я переживала за неї. 

Перший день війни у нашому місті почався з того, що росіяни розбомбили військкомат. Потім кружляли літаки й скидали бомби. Ми то бігали в підвал, то збиралися всі разом в одній кімнаті й чекали закінчення обстрілу. 

Не стало світла, води, газу. На вулиці було дуже холодно. Ми готували їсти на вогнищі з тих продуктів, що залишалися вдома. На третій тиждень війни з’явилася гуманітарна допомога. Завозили хліб з Баштанки. Пенсіонерам роздавали його безкоштовно, а всі інші купували. Ми пили переважно дощову воду. Попередньо проціджували й кип’ятили її. Біля джерела, що знаходилося на іншому боці міста, стояла черга. Бабусі привозили з села молоко на продаж. 

Росіяни виловлювали хлопців з Територіальної оборони, три дні тримали їх, а потім відпускали побитих і покалічених. 

Ми боялися зайвий раз вийти на вулицю. Весь час тримали біля себе дітей. Могли швиденько збігати на базар, а більшість часу сиділи в підвалі, бо снаряди прилітали за двір і у двір. Щодня були сильні обстріли.

Ми хотіли виїхати об’їзними дорогами, однак все одно натрапили на російський блокпост. Росіяни наставили на нас автомати й допитувалися, як ми проїхали. А потім до блокпосту під’їхали волонтери – і окупанти відволіклися на них. Ми наказали дітям пригнутися і поїхали. Боялися, що орки розстріляють нас за втечу. У дітей ще довго тряслися руки з переляку. І ночами вони прокидалися та кричали. Згодом діти знайшли друзів і зайнялися улюбленими справами: донька – живописом, син – футболом. Їм стало легше. 

Ми з донькою три дні плакали, коли дізналися про звільнення Снігурівки. Не могли дочекатися дозволу повертатися. Через три тижні приїхали додому, падали на коліна і цілували рідну землю. Нас зустрічали сусіди.

Коли повернулися, не було світла. Згодом з’явилося. Ми дуже вдячні електрикам, а також військовим, які розміновують нашу територію. 

Я працюю продавцем у магазині. Чоловік до війни працював залізничником, однак зараз наша залізниця розбита. Тепер він працює вахтовим методом у Черкаській області. 

Мої чотири брати служать на передовій. Я хочу, щоб швидше закінчилася війна і вони повернулися додому. Хочеться відбудувати все й жити колишнім життям. 

Мої діти – випускники. Я хочу, щоб вони вступили туди, куди мріють. Хочу, щоб навчальні заклади відновили свою роботу. Думаю та мрію тільки про хороше.