Снігурівку продовжують обстрілювати. Віра Іванівна мріє, щоб війна скінчилась і вона могла побачити рідних 

Ми з чоловіком мешкаемо в Снігурівці Миколаївської області. Мені 72 роки, чоловікові – 77. Ми в окупації  були десять місяців. Важко було. Молодь, в основному, виїхала вся - залишились тільки старенькі. То ми ліками і пігулками ділились, щоб хоч трохи здоров’я підтримати.

Не було в нас нічого: ні води, ні світла, ні газу. Холодно було. Воду потрібно було возити з річки, на п’ятий поверх носити.

Було страшно: поруч з нами російська техніка стояла. Вони так стріляли! Порозбивали багато чого. Це жах, що було - ми ховалися у підвали. На Паску страшний обстріл був: школу розбили і Будинок культури.

В нас один син. Він до війни був у Німеччині, потім жив в Миколаєві. А коли почалася війна, зібрав сім’ю і поїхав до Німеччини. Сестра і брат в Херсонській області, зараз їм тяжко, ми говоримо з ними по телефону.

Ми сподіваємось, що скоро війна скінчиться. В нас уже трішки легше стало – аптеки відкриваються, магазини, транспорт ходить.  

Нам уже не багато жити залишилося. Хочеться дітей своїх побачити, щоб вони могли жити в Україні, мали роботу, щоб тут було тихо та мирно.