Тетяна виїхала до Запоріжжя – жити в окупації було морально важко

Ми прожили майже 40 років у селі Коханому. У нас був свій будинок і земля, працювали.

Ми запланували на 24 лютого поїздку в місто Токмак – закуплятись збиралися. А вранці мене будить чоловік та говорить, що над нашим селом постійно летять літаки. Ми нарахували 17 штук - думали, що то літаки, а вже потім зрозуміли, що то ракети. Наш син був за кордоном на заробітках, тож ми забрали до себе із Запоріжжя невістку з онуком. Варто було б їх, навпаки, вдома лишити, але тоді ми ще того не знали.

Газ відразу пропав, і світла не було по тижню. Наші депутати із сусідніх сел, де були пекарні, привозили хліб.

Ми з сусідами ділилися: в кого молоко, в нас були овочі - допомагати один одному.

Нас окупували. Тяжко було бачити, як по нашій землі ходять росіяни. Вони їздили на БТРах і автоматами у вікна цілились. Ми постійно ховалися. Через обстріли у підвалах сиділи, позастуджувались усі. Наважились виїхати.  

Ми приїхали до дітей у Запоріжжя на машині сина, а потім чоловік через місяць їздив забирати свою машину. Було багато бажаючих виїхати, він вивозив двох жінок та п’ятеро дітей, довелося брехати, що це племінники. Забрали одну собачку, а там ще залишилися собачка та кіт - сусід їх годує.

Усі переживаємо та нервуємо, у мене брат, племінник і син на фронті. Син приїхав із заробітків, відправив дружину та дитину за кордон, а сам пішов захищати батьківщину.