Я жила в рідному селі. Тихому, мирному. Коли оголосили, що почалася війна, я просто не повірила. Здавалося, це чергова паніка, або просто кіно. Але коли в небі над будинком загуділи літаки і пролунали вибухи - все стало реальним. Я злякалася до тремтіння.

Снаряди летіли на житлові будинки. Газ відключили майже відразу. Світла не було. Я гріла воду на свічці, милася холодною водою. Було відчуття, ніби залишилася одна в цьому пеклі.

Почалась окупація. Я зачиняла вікна, щоб росіяни до мене не прийшли. Я наважилася виїхати. Росіяни хотіли забрати мою дитину. Я ледь їх відмовила, не знаю, які слова підбирала. Було страшно. Дорогу прострілювали, але я знала: якщо залишуся - не виживу. Моя мама залишилась в селі в окупації. Там немає ліків, а в неї тиск скаче. Я хотіла її вивезти, але вона відмовляється.

Зараз у моєму будинку живуть росіяни. Це жахливо. Мої діти від злості пішли на війну. Я з чоловіком чекаю їх додому після перемоги. Щодня думаю, як було до війни. І дуже вірю, що коли все закінчиться - я повернуся. Хочу знову жити вдома. По-справжньому.