Мені 31 рік. Проживаю з трьома дітьми сама. І в окупації ми були майже вісім місяців. Ми з Дудчан не виїжджали. 

Вночі почалися обстріли недалеко від нас. Ми ще нічого не зрозуміли. А потім побачили велику колону техніки російської. І росіяни ходили по городах, по дворах, і дрони літали.

Шокувало, коли над головою був вибух, і осколки полетіли. Один осколок – в парі сантиметрів від мене. І ще таке було: рашистький військовий моїй десятилітній доньці натякав, що вона йому сильно подобається. 

Я йому сказала: «Ви взагалі розумієте, що це дитина?» І потім з двору дітей не випускала. Рашисти постійно заглядали в двори де знаходяться дівчата. Мою сусідку, якій 17 років, мало чеченець не зґвалтував.

У нас сусід виїжджав машиною – і нас забрав до Кривого Рога, бо в останній день, коли наші заходили, то ракети літали на нас. Ми в погребі три дні сиділи. Потім похворіли діти і мама, і нам потрібно було виїхати, бо ліків не було.

Мені буває що дуже страшно, коли чути вибухи. Ну, я з психологом розмовляла. Але одного разу мало. 

У нас недавно шахід летів, і його збивали з автоматів. Було дуже страшно. Після комендантської години ми не виходимо взагалі на вулицю.

Дуже хочеться, щоб було спокійне і мирне життя.