До початку війни я жила в місті Гола Пристань. Про перший день війни дізналася від менших синів: вони подзвонили й сказали, що почалася війна. Спочатку не вірила, бо нічого не чула і не бачила. Потім о 9 ранку почали бомбити Антоновський міст, пролітали літаки, люди почали метушитися та скуповувати все, що могли. Наші військові частини були невеликі й розбиті. Спершу окупанти поводилися тихо, а згодом почали ходити по домівках, вибивали двері й шукали Банеру, що створювало сильний страх у людей.

Трудно було з продуктами та ліками. 

У величезних чергах на холоді важко було придбати навіть хліб чи базові продукти. 

Аптеки та магазини швидко спорожніли, і лише деякі змогли привозити продукти з Криму та продавати їх з автомобілів. Бійки, крики й нервове напруження закарбувалися на все життя.

Діти виїхали ще до війни, працюють на будівництві, а я залишилася з мамою. Сестра залишилася з мамою, бо панікувала та боялася залишити будинок. Мама дуже хворіє, постійно на ліках, і ми домовлялися, що сестра приїде на кілька днів, аби побачити доньку. 

Життя в окупації було тяжким: обстріли, вимкнення світла, постійний страх. Роботи немає, місто мертве.

Ми виїхали 11 лютого автобусом. Приємно вразило, що під час виїзду кожен організовував свою поїздку, бронювали місця в автобусах. Зараз я живу в Чорноморську. 

Моє житло зруйноване, даху немає, вікна вибиті. Я все одно мрію про мир і повернення додому. Дуже хочу бачити свою землю без обстрілів і руйнувань, щоб життя було без страху і щоб можна було спокійно жити в рідному домі.