Мені 44 роки. Я живу з чоловіком у селі Нововасилівка Миколаївської області. 

24 лютого, о шостій годині ранку, мені зателефонували сусіди й сказали, що почалася війна. Ми з чоловіком вийшли на вулицю й почули звуки вибухів. 

Ми вісім місяців жили в окупації. Було тяжко морально і фізично. Росіяни їздили по вулицях і направляли на всіх автомати. Ходили по домівках з перевірками. Забирали автомобілі й усе, що хотіли. Був тотальний контроль. 

Мій чоловік обробляє землю на тракторі. Він наїхав на міну. Трактор постраждав, а чоловік поранив ноги уламками. Лікарня тоді не працювала, але медсестри нам допомогли. Зараз чоловік ходить. Потрібна операція, щоб витягнути уламок, але це буде пізніше. 

Останнім часом були тільки російські ліки, дуже дорогі. Продукти завозили з Херсонщини. Вони також дорого коштували. Та у нас майже все було своє. Ми лише зрідка дещо купували. Вода також своя. Світла не було, але ми мали генератор.

Зараз уже є світло. Привозять гуманітарну допомогу. У нас тепер спокійно. Коли дивимося по телевізору, що відбувається на окупованих територіях, то стає дуже важко на душі. Я співчуваю людям, які живуть в окупації.  

Мрію про мир. Хочу зустрітися з родичами, які роз’їхалися. Хочу, щоб життя стало таким, як до війни, і навіть кращим.