Мені 61 рік. Я жила в місті Пологи Запорізької області. У перші дні війни переїхала до доньки й онучки в центр міста. Неподалік впали снаряди – у під’їзді вилетіло скло. Після цього ми спустилися в підвал і жили в ньому близько місяця.

У перший тиждень війни наше місто потрапило в окупацію. Ми на власні очі бачили, як росіяни грабували магазини та трощили все.

Онучці чотирнадцять років. Через обстріли у неї почалася кровотеча. Ми сходили в лікарню. Їй приписали таблетки, але вони не допомогли. У підвалі у онучки з’явилася нудота.

Ми викликали швидку. Лікарі порадили терміново виїхати на неокуповану територію, щоб отримати повноцінне лікування. Ми зібралися за кілька годин, знайшли транспорт і виїхали до Запоріжжя. Так і не повернулися додому.

Ми орендували квартиру. У ній було дві тарілки, дві ложки й каструля. Усе інше довелося купувати. До того ж, потрібні були кошти на лікування внучки. У доньки також погіршилося здоров’я. Дуже тяжко, але тримаємося. Отримуємо гуманітарну допомогу. Ми вдячні усім, хто допомагає нам.

Навіть у Запоріжжі відчуваємо страх, проте не маємо коштів, щоб переїхати в інше місто. Мріємо, щоб швидше закінчилася війна. Дуже хочеться повернутися додому.