Окупанти дивувались, що люди виїжджали з Василівського району цілими родинами

Ми з Василівського району Запорізької області. Мені 36 років, в мене є чоловік і діти.

24 лютого почалась війна, а вже через кілька днів в нас по другий бік вулиці стояла колона російських танків. Не стало світла, води, газу. Ми з підвалу не вилазили, бо діти боялись – кожну хвилину були прильоти.

Ми боялися навіть за двір вийти. А коли зібрались виїжджати і просили дозволу у окупантів, вони дивувались: «А чого ви тікаєте? Ми ж вас тут прикриваємо, ми вас рятуємо».

Окупанти ходили по хатах, питали, чи ніхто нас тут не ображає. Перевіряли наші телефони, "шмонали" речі у людей, шукали українських солдатів. Зайшли до нас в хату повністю озброєні. Ми не розуміли нащо вони прийшли, що може статись наступної миті. Усе це бачили діти.

Сусіди один одному допомагали, але були й випадки, коли переходили на бік окупантів.

В мене були панічні атаки, піднімався тиск, я не спала ночами, але до останнього не хотіла виїжджати з дому, кидати батьків.

Та нам треба було рятувати дітей з того пекла і ми наважились поїхати. Після того, як виїхали, росіяни приходили по мого чоловіка - вони почали ходити по дворах і шукати молодих хлопців.

Ми забрали з собою бабусю. Їй 83 роки, в неї гіпертонія. Життя по підвалах не для її віку і стану здоров’я. Коли приїхали у Запоріжжя, жили в тітки, потім знайшли житло для своєї родини. Зараз складно фінансово: треба сплачувати оренду, купувати харчі і речі.

Морально нам стало легше у Запоріжжі. Я намагаюсь тримати себе в руках, щоб діти на бачили мого страху. Я розумію, що до минулого життя вороття немає, але дуже хочу повернутися до себе додому.