Мені 72 роки. Маю чоловіка. Він на два роки старший за мене. 24 лютого, о шостій годині ранку, нам зателефонувала донька з Італії і сказала, щоб ми зібрали документи й найнеобхідніші речі, бо почалася війна. Потім я почула гул літаків. Згодом – вибухи. Росіяни розбили томатний завод, а 14 березня вдарили по військкомату – згоріло 36 будинків, розташованих поблизу нього. Потім бомбили нас касетними і фосфорними снарядами.
Магазини пограбували. Нам привезли гуманітарну допомогу. Ми не голодували. Більше дошкуляв холод. Дев’ятого березня зникло світло, а у нас все було на електриці. Добре, що ми мали газовий балон. До нас прийшли сусіди. Ми разом виживали.
Ліків не могли дістати – ділили одну пігулку на двох. Пенсію не отримували.
У травні я виїхала до доньки в Італію, але довго не змогла там бути. Дуже хотілося додому, тому я повернулася на початку вересня. У вересні й жовтні йшли активні бої. Ми з чоловіком сиділи в коридорі. А десятого листопада росіяни вивели свої війська зі Снігурівки, а потім зайшли наші. Ми були безмежно раді. З’явилася гуманітарна допомога. Ми вдячні за неї Фонду Ріната Ахметова.
Я раніше не була дуже вразливою, а тепер часто плачу. Тіло вкрилося плямами, тиск підвищився. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася.
