Зоя не хотіла їхати з дому, сподівалась, що все налагодиться. Але ситуація ставала дедалі гіршою. До того ж в неї смертельно захворіла сестра.

Я вчитель української мови та літератури. Мені 56 років. Мешкала на околиці Бердянська зі сторони Маріуполя, в одному з перших будинків нашого міста. 

24 лютого був звичайний день - я ніколи не думала, що він так почнеться. Я встала рано і, раптом, дивний звук. Я подумала, можливо, мисливці стріляють. Сусіди також нічого не знали. Один з сусідів сказав, що це обстріл. Нічого не розуміючи ми пішли на роботу, а, виявляється, почалась війна. 

В місто зайшли росіяни, бо їм захотілось повчити нас жити. Для мене найстрашнішим було те, що люди з якими я була близька, яким довіряла своє життя, свої таємниці, виявились просто сволотою.

Мене вражає безкарність злочинів, які творять окупанти. Вони забирають у підвали дітей, простих людей - і це все відбувається прямісінько у нашому місті.

Виявляється, можна просто розстрілювати будинки мирних людей, позбавляти їх майбутнього, позбавити цілий народ своєї історії. І все це їм сходить з рук.

Діти виїхали до Запоріжжя ще на початку війни. Я поїхала пізніше. В окупації залишилась моя вісімдесятирічна мама. Вона не захотіла залишати будинок в якому живе майже 50 років. З часом вона зрозуміла, що потрібно виїжджати, але ми вже не змогли її вивезти.

Я поїхала не одразу, тому що думала, що все буде добре, нас відвоюють. До того ж, я не маю власного транспорту, тому чекала на офіційну евакуацію.

Але жити у Бердянську ставало дедалі складніше, а виїжджати було з кожним днем все дорожче.

Останньою краплею стало те, що в мене смертельно захворіла сестра, а там її неефективно лікували. Тож ми термінового поїхали, бо в неї відмовили нирки. Я боялась, що не довезу її живою. Три доби ми простояли у Василівці. Якраз перед нашим приїздом отруїли нелюда, який керував пропуском, тому росіяни не пропускали нікого. Нас один раз завернули, а другий раз таки пропустили. На щастя, ми доїхали вчасно.

Зараз сестра на Київщині, а я залишилась з дітьми у Запоріжжі. Виходить, що я покинула свою матір. Так, це було вимушено, але від цього не менш гірко. Кидати своїх дітей я не буду. Тепер ми тут разом. Діти працюють, я працюю.

Ми вже більш як півтора місяці не можемо передати ліки мамі в окупацію. Ми лишали їй запас медикаментів на три місяці, але минуло вже п’ять. Обхідними шляхами ми передаємо гроші, їй купують там якісь аналоги. Але вже сказали, що гривні там ходити не будуть. Та й шляхи зараз всі закриті.

Єдина радість, яка сталась від початку війни – моя дитина одружилася. Отакий в мене позитивний момент.

Дуже хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше, щоб діти навчальний рік закінчили вдома, щоб у Бердянську було справжнє літо, таке як ми звикли його бачити.

Найпалкіша і найбільша моя мрія – стати бабусею. Я дуже хочу бачити онуків, своє продовження. Я щиро бажаю, щоб в нашій країні все було якнайкраще, а наші онуки ніколи не знали того страху, який пережили ми.