Ми з чоловіком і дворічною донечкою мешкали в Степногірську. Спочатку не думали виїжджати, але наше селище обстрілювали, і зараз продовжують. Коли почало прилітати в наш будинок, ми зібралися і поїхали. Наразі мешкаємо в Запоріжжі. 

Води у нас з початку війни не було через те, що її качали по трубах з села Лобкового, а воно було окуповане. Тому води у нас відразу не стало. Світло постійно перебивали. Зараз там теж постійно перебої зі світлом, ремонтні бригади постійно виїжджають. І не було зв’язку.

Коли нас обстрілювати почали, не вірилося, що з нами таке відбувається. Дуже запам’ятався момент, коли вперше за нашим будинком прилетіло. 

Вікна наші виходили на школу. На той момент росіяни активно обстрілювали дитячі садки і школи. Прилетіло в школу – у нас вилетіли вікна, дуже було страшно.

Чоловік і мій батько нас вивозили своїми машинами - ми самостійно виїжджали. З нами ще їхали моя сестра з чоловіком і двома дітьми. У них дітки старші, ніж у мене, то вони дуже переживали це все.

Хотілося б повернутися додому. Але це неможливо, бо там все розбите. Крім дому, розбиті ще й дитячий садочок і школа.