"Російська агресія розлучила мене з чоловіком, а дітей із їхнім батьком"

Початок війни дуже шокував, не могла повірити новинам. Здавалося, тиждень - і можна жити далі мирно, без війни. Потім ще тиждень. Поки ми не виїхали з дітьми у більш безпечне місце в Україні. В середині березня 2022 року виїхали з рідної Донецької області в Тернопільську. Діти хоч і підлітки в мене, але дуже боялися прильотів. Що там діти, мене саму трусить після такого хвилин 15. До початку війни не була такою сивою. Чоловік залишився в Донецькій області, важко так на відстані вже майже півтора року. Їжі нам з дітьми вистачає, хоч і ціни зараз кусаються. Складніше з лікуванням. І завжди думаєш про те, що повинні бути якісь запаси, якщо хвороба настигне. Сину 12 років, нещодавно сильно впав із самоката. Рука в гіпсу, передні зуби вибиті. А зуби зараз так дорого лікувати... Та й не тільки йому їх треба лікувати. Російська агресія розлучила мене з чоловіком, а дітей із їхнім батьком. З приємного - поміч місцевих, котрі прихистили нас. І чим менше населений пункт, тим добріші люди. В селі жили в садочку дитячому, нам місцеві були як рідні. Зараз живемо в гуртожитку при школі. Пішла на роботу до школи, мию посуд в столовій. Варіантів з роботою тут більше немає просто. Діти вдома ховалися від обстрілів під покривало. Зараз воно з нами тут, завжди нагадує, що там вдома твориться, що вдома їх чекає тато.