Мені 40 років. У мене є дитина. Зараз ми в Ірпені Київської області, а до війни проживали в Маріуполі.

Перший день війни був жахливий. Я була на роботі після добового чергування, потім поїхала забрати дитину.

Колишній чоловік врятував мене: вивіз, бо в мене не було машини. Мої батько і бабуся загинули там. Я не змогла їх вивезти з Лівого берега.

Зараз ми пливемо по течії. Родичів втратили, компенсації немає ніякої, переселенські виплати у нас забрали. Держава вважає, що я працюю, але в Києві дуже дорого жити, а я ще й сама виховую дитину. На неї все дуже дорого.

Хотілося, щоб все було, як раніше: кордони 1991 року, але більш за все хочеться миру, і щоб наші хлопці не гинули на війні.