Людмила з Ягнятина добре пам’ятає перший день повномасштабного вторгнення. Тоді вона чекала своїх дітей, які мали приїхати з Ірпеня та Києва. Це був день, сповнений тривоги та страху за родину. Людмила не відходила від телефону, постійно слідкуючи за новинами і намагаючись дізнатися, чи вдалося дітям безпечно дістатися.

Коли родина зібралася разом, Людмила відчула полегшення, але водночас зрозуміла, що вона не може залишатися осторонь. Незабаром приєдналася до волонтерського руху в селі. Разом із іншими жителями Ягнятина Людмила почала допомагати військовим: готувала їжу, збирала гуманітарну допомогу цивільним та фасувала речі для передачі на фронт.