Мені 57 років. Маю дружину, сина й доньку. Ми жили в Маріуполі. Я працював тренером зі стрибків у воду. Маю звання Заслуженого тренера України. Мій син – майстер спорту, чемпіон Європи зі стрибків у воду.
Я з сином 15 лютого поїхав у Київ на навчально-тренувальні збори. Там і застала нас війна. У Маріуполі залишилися дружина з донькою, сестра, тесть з тещою. Я хотів 24 лютого повернутися до Маріуполя, але дружина і донька сказали, що не потрібно. На початку березня перервався зв’язок з ними. Дружина зателефонувала аж двадцятого березня, коли разом з родичами виїхала з Маріуполя.
Наш будинок уцілів. Сестрин – розбитий. Будинок тестів згорів. Квартира сина пограбована.
Рідні вибиралися на трьох автомобілях, один з яких був прострілений. Ледь доїхали до Запоріжжя. Звідти дружина з донькою поїхали у Вінницю. Там ми зустрілися 24 березня. Три дні жили у знайомих. Потім син виїхав на тренувальні збори у Хорватію. Я приєднався до нього після того, як вивіз дружину й доньку в Польщу. Згодом син брав участь у Чемпіонаті світу в Будапешті. Там ми побачилися з дружиною й донькою. Потім вони повернулися у Польщу, а ми – в Київ. Через деякий час ми з сином поїхали на Чемпіонат Європи в Рим. Коли їздили на Кубок світу, ще раз зустрілися з рідними. Зараз мешкаємо в Києві, а дружина й донька – досі в Польщі. Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше.
