Ми з Оріхова. У мене двоє діток, одна дитина – інвалід. Переїхали до Запоріжжя, щоб бути недалеко від будинку і зручно було туди їздити. Рідня у нас там залишилась. Там немає світла, інтернету, а моя дитина в одинадцятому класі, їй треба навчатись. Довелося виїхати.

Війна нас застала вдома. Ми сиділи там до останнього, поки було більш-менш спокійно в Оріхові, а як почалися масштабні обстріли, коли снаряди летіли по всьому підряд, пропав інтернет – тоді ми вже виїхали. 

Шокувала ненависть росіян до нас. Вони нас ненавидять за те, що ми так добре живемо. І прильоти шокують.

Поки ми там перебували, світло і вода були в нас із перебоями. Була допомога гуманітарна. Можна було там залишатись, але ми в підвалах сиділи. Виїхали звідти заради дітей. 

Хочеться додому. Хоч ми і приїжджаємо туди, але душа все одно болить за рідним містом. Там усе розбите. І досі його руйнують. За всю Україну душа болить, не тільки за своє місто.

Чоловік працює в Запоріжжі, на маршрутці їздить. А я вдома з дітьми. Сподіваємось, що все закінчиться, і ми всі додому поїдемо. А зараз це - кінцева точка. Змінилися наші життєві цінності. Головне – життя дітей і здоров’я. Мені діти допомагають відволікатись. Хоча бувають депресії через те, що ми не вдома. Якби не діти, було б тяжче. 

Я думаю, що до Нового року війна повинна закінчитись. Ми дивимося прогнози різні і сподіваємось. А там – як Бог дасть. Ми завжди думаємо, що майбутнє буде кращим, ніж минуле. Ми сильні. Ми все витримаємо. Усе буде добре, аби тільки не стріляли. Будемо допомагати одне одному.