Разом із сином та чоловіком Олена жила в Кальміуському районі, поблизу заводу "Азовмаш". Зранку 24 лютого почула вибухи. 

"Не було думки, що буде так страшно. Розбудила сина, 13 років. Відправила до школи. Але він зателефонував звідти, сказав, що буде бігти додому, адже стріляють. 

Свекр був у лікарні. Коли йому робили перев'язку, прилетіла міна. Чоловік забрав його додому. Я зрозуміла, що це не на один день. А в мене онкологія. Я не можу здати аналізи, підготуватися до другої хімії. 

Ми не знали, що робити, і це було найстрашніше. Мені здавалося, що у підвалі будемо в безпеці. Пів години там просиділи. Але ми могли там назавжди залишитися. І повернулися до квартири. Правило двох стін. Спали в загальному коридорі.

Кожен раз, коли чоловік йшов за водою, я молилася, аби він повернувся додому. Були обстріли криниці. Були загиблі.

А одного дня сусід в тазику привіз те, що залишилося від його матері", - розповіла жителька Маріуполя Олена.